НОВИНИ

Це дитяча книга «Я молитися люблю - щиро вам це говорю». В ній йдеться про молитву та її важливість в Ісламі.
Книга написана в поетичній формі, що сприяє кращому запам’ятовуванню матеріалу.
Книга наповнена ісламськими термінами, які супроводжуються поясненнями. Пояснення подаються внизу кожної сторінки, що зручно для батьків та викладачів.
Книга може використовуватися як навчальний посібник по базовим поняттям ісламу.
Ілюстрації книги зроблені в українському автентичному стилі, яка формує в дитини українську ісламську ідентичність.

Стокгольм уже не таке безпечне місто, як колись. У ньому панують наркотики, вбивці, злодії та ґвалтівники. Їм намагається протистояти місцева поліція. Одна з правоохоронниць — Ванесса Франк із Національної комісії з розслідування вбивств. Журналістку Ясміну Ковач зґвалтували. Але її кривдника підозрюють у вбивстві, що сталося в той самий час, але в іншому місці. Як бути: зізнатися і звинувачувати самій чи промовчати і сподіватися на рішення суду в іншій справі? Ця подія й зводить двох жінок. Тим часом на полювання вийшов монстр — Щурячий король...

Бень А.Б.
Батько Бандерів: Худ.-докум. вид. – К.: Атіка, 2011. – 584 с.
ISBN 978-966-326-422-6
Ця книга – не про Степана Бандеру. Точніше, не про нього одного. Її головний герой – Людина, без якої у прямому біологічному і в широкому виховно-ідеологічному значенні не з’являються на світ Степани бандери. Рано овдовівши, отець Андрій Бандера – цей пасерб двох імперій і «держави шибениць», зумів з малолітніх семи дітей (восьме померло немовлям) зростити семеро Особистостей. Не всі, як найстарший син Степан, стали на чолі визвольних змагань українства, і навіть не всі мали мужність належати до ОУН. Але всі до одного почувалися УКРАЇНЦЯМИ. І всі за те поплатилися... Читайте, коли шукаєте відповіді на запитання, де беруться БАНДЕРІВЦІ!

Медина – майбутній алхімік. Марк – молодший принц, який може тільки мріяти про те, щоб стати королем. Ледь не загинувши в коловороті гірської річки, вони обоє потрапляють у ще більш небезпечний вир темної магії. Чорна орда насувається з-за моря. Жорстокий і сильний ворог загрожує знищити все навколо й занурити міста і села в цілковиту пітьму. Ні військові, ні алхіміки не в змозі зупинити загарбників - знання, потрібні для цього, давно забуті. А Марк та Медина ризикують стати зброєю у ворожих руках...

Петлюра С.В.
І.Франко – поет національної чести: Есе. – К.: Веселка, 2006. – 23 с. – (Урок л-ри).
ISBN 966-01-0254-2 (серія)
ISBN 966-01-0419-7

Симон Петлюра (1879–1926) – відомий політичний і військовий діяч, прозірливий мислитель і будівничий української державності -був ще й палким публіцистом, критиком, літератором, видавцем, виступав зі статтями в «Літературно-науковому віснику», очолюваному Іваном Франком.
Есе про І.Франка С.Петлюра написав у 1913 році й надруковав у часописі «Украинская жизнь», котрий він видавав у Москві.
«Авторові... хотілось би... притягти читачеву увагу до одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості.., до моменту особливо цінного з громадсько-національного погляду. Це момент національної чести і національної гідности».

Герой Радянського Союзу А.П.Бринський в роки Великої Вітчизняної війни командував партизанським з’єднанням, яке спочатку діяло в Білорусії, а потім в західних областях України і певний час на території окупованих гітлерівцями Польщі та Чехословаччини. Загони, які входили до складу з’єднання А.П.Бринський, здійснили за роки війни понад п’ять тисяч диверсій у тилу ворога.
В книзі «По той бік фронту» автор розповідає, як радянські люди перебуваючи на тимчасово загарбаній ворогом землі, виконували настанову Комуністичної партії – створити нестерпні умови для фашистських окупантів і їхніх поплічників. Герої книги – підривники, зв’язкові, радисти. А.П.Бринський малює їхні образи у бойовій обстановці і в хвилинах короткого відпочинку. На життєвих прикладах показує він непорушну дружбу народів Радянського Союзу, життєдайний зв’язок партизанів з місцевим населенням, з трудовим народом, яскраво відтворює героїзм радянських людей, їх глибоку віру в перемогу над ворогом.

Увага!!! Ця книга містить елементи комуністичної пропаганди!

Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / НАН України. Інститут історії України. – 2021. – Вип. 15.

Продовжено розгляд третього етапу розвитку комплексних природничих досліджень в Україні – етапу наукових пошуків (ХІХ – початок ХХІ ст.). У процесі його розвитку виокремлено й обґрунтовано три періоди: зародження наукових основ комплексного пізнання природи (ХІХ – початок ХХІ ст.), розвитку природничого районування (20-ті – початок 50-тих років ХХ ст.); ландшафтознавчий (середина ХХ – початок ХХІ ст.); наведена характеристика і виділено ознаки їх формування, частково розглянуто позитивні й негативні аспекти становлення та проведення комплексних природничих досліджень упродовж етапу наукових пошуків. Зазначено, що у процесі сучасного розвитку природничих досліджень в Україні, особливо на початку ХХІ ст., прослідковується тенденція до поступового переходу пошукового етапу в конструктивний етап, який передбачає пріоритети практичного використання набутих знань природничо-географічних досліджень, особливо у сферах раціонального природокористування, охорони природи та освіти.

Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / НАН України. Інститут історії України. – 2019. – Вип. 14.

Розглянуто проблему виокремлення етапів і періодів у процесі пізнання природи України; виділено і обґрунтовано 3 етапи і 6 періодів: етап початкового пізнання природи (40–35 тис. років тому – ІV ст. до н.е.); етап опису природи (V ст. до н.е. – середина ХVІІ ст.) розділений на три періоди: античний (V ст. до н.е. – середина І тис. н.е.); літописний (кінець І тис. н.е. – ХІІ ст.); опису природи переважно західноєвропейцями (ХІХ–ХVІІІ ст.). Розгортання наприкінці ХVІІІ ст. експедиційних та індивідуальних досліджень природи України – то паростки нового етапу в розвитку природничої географії і природничих досліджень. Етап наукових пошуків (ХІХ – початок ХХІ ст.) буде детальніше розглянутий у наступній статті. Розгортання наприкінці ХVІІІ ст. експедиційних та індивідуальних досліджень природи України – то паростки нового етапу в розвитку природничої географії і природничих досліджень.

Історико-географічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць / НАН України. Інститут історії України. – 2022. – Вип. 16.

Геоекотони – особливі структури, що формуються на стику двох різнородних природних середовищ. Особливе значення у функціонуванні будь-якого суспільства мають міжзональні геоекотони, яких в Україні зараз можна виділити два. Міжзональний геоекотон «лісостеп-степ» Правобережної України, включаючи південну частину лісостепу і північний степ, свого часу став місцем зіткнення двох цивілізацій: європейської землеробської та азійської-кочової, своїми умовами впливав на антропогенез. Це перегукується з теорією «фронтиру» (frontier) Ф.Тернера. З давніх часів мешканці міжзонального геоекотону перебували на вістрі фронтиру, на вістрі протистояння цивілізацій, роблячи вибір того чи іншого способу життя. Просування фронтиру вглиб континенту призводило до постійного віддалення населення від європейських впливів та неодноразово прирікало його на знищення. Виділено 7 етапів освоєння геоекотону «лісостеп-степ»: доскіфський (до VІІ ст. до н.е.), скіфсько-сарматський (VІ ст. до н.е. – VІІ ст. н.е.), України-Русі (VІІІ–ХІІІ ст.), народної колонізації (ХІV–ХVІІІ ст.), початкового аграрно-промислового освоєння (ХІХ – поч. ХХ ст.), радянський (20–80-ті рр. ХХ ст.) та сучасний етап (90-ті роки ХХ – поч. ХХІ ст.). На сьогодні окремі території міжзонального геоекотону «лісостеп-степ» Правобережної України виявились ареною жорстокої боротьби європейської й руської цивілізацій і тенденція протистояння двох світів, двох світоглядів продовжується.

"З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ" №2 (33) 2009

У статті аналізуються трагічні сторінки діяльності науковців і краєзнавців міста Кам’янця-Подільського 1920–1930-х рр. Зазначається, що попри високий авторитет у вітчизняних і зарубіжних колах, вони зазнали переслідувань та принижень.

Кара-Васильєва Т., Олійник М. «Думи мої, квіти мої». – Шевченко Т.Г. «Кобзар». Творча воля поета: збірка творів. – Житомир: ТОВ «Наукова Думка», 2025. – С. 640-642.

К 68
Короленко С.О.
Місточок. Графіка Валерія Євтушенка і переклади Володимира Баняса: світ, що зникає. – К.: ПП «Фірма “Гранмна”», 2023. – 60 с., іл.
ISBN 978-617-7733-32-3
Книжка, яку ви тримаєте, є своєрідним альбомом – вибраних графічних робіт одного автора та художніх перекладів другого. Їм не судилося знати один одного особисто, проте місточок між ними перекинула третя людина – рідний брат для одного автора й Легенда для другого.

КРИХТИ. Журнал принагідних текстів і проектів / За редакцією Станіслава Короленка. – Київ: «Книго-Світ», 2025. – 120 с.
ISBN 978-617-7733-35-4
Книгу утворюють текстові проекти, що належать до різних дисциплін: белетристики (с. 3–64), літературознавства (с. 65–110) та кóпаної (с. 111–120). Одна з особливостей, яка їх єднає, – всі були опубліковані в малотиражних виданнях.

Banias N. Yu., Banias V. V., Meisaros D. I. Impact of comics and manga on culture and literature of the XXI century. Перспективи та інновації науки (Серія «Педагогіка». Серія «Психологія». Серія «Медицина»). Випуск 9 (55). Київ, 2025. — С. 25-34.

Баняс Н. Ю., Баняс В. В., Лізак К. М. Порівняльний аналіз стратегій перекладу метафор у політичному дискурсі. Суспільство та національні інтереси. Випуск 9 (17). Київ, 2025. — С. 81-92.

Баняс Н. Ю., Баняс В. В., Лізак К. М. Інтерактивні методи навчання у змішаному форматі викладання іноземної мови. Перспективи та інновації науки (Серія «Педагогіка». Серія «Психологія». Серія «Медицина»). Випуск 9 (55). Київ, 2025. — С. 160-170.

Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: Збірник наукових статей. – Вип. 18. – К.: Інститут історії України НАН України, 2024.

У статті проаналізовано особисте листування видатного українського громадсько-політичного діяча та вченого Д.Дорошенка, яке розкриває процес творення ним відомих праць з історії національно-визвольного руху в Україні в 1917–1921 рр.

Україніка молода: збірник статей. – Випуск 7. − Житомир, 2018.

Повість українського радянського прозаїка про боротьбу проти найманців української реакційної еміграції та уніатського духовенства, які, прикриваючись туристськими путівками, стали на шлях політичної контрабанди, прагнули проводити антирадянську діяльність, але спільними зусиллями працівників прокуратури, міліції і населення були викриті і знешкоджені.

Увага!!! Ця книга містить елементи комуністичної пропаганди!

Павленко С. «Вивід прав України» – політико-правовий трактат Пилипа Орлика чи Ілька Борщака? Частина перша / С. Павленко // Сіверянський літопис. — 2025. — № 2. — С. 145–155

Павленко С. «Вивід прав України» – політико-правовий трактат Пилипа Орлика чи Ілька Борщака? Частина друга / С. Павленко // Сіверянський літопис. — 2025. — № 4. — С. 124–133.

Павленко С. Чи писав Іван Мазепа листи до хрещениці Мотрі Кочубей? / С. Павленко // Сіверянський літопис. — 2025. — № 2. — С. 139–144.

Мета дисертаційної роботи полягає у висвітленні особи митрополита
Київського і Галицького Платона (Городецького) через комплексне
дослідження його адміністративної, релігійно-просвітницької та місіонерської
діяльності, розкриття ролі архіпастиря в релігійному і духовно-
інтелектуальному житті Київської єпархії (1882 – 1891 рр.) та міжцерковному й
міжконфесійному діалозі.
Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:
– розглянути висвітлення постаті в історіографії;
– з’ясувати інформаційний потенціал джерельної бази дослідження;
– дослідити реформи митрополита Платона (Городецького) в
контролюючій та судово-наглядовій системах Київської єпархії;
– висвітлити розвиток ідеї соборноправності;
– розкрити заходи Київського митрополита щодо покращення
матеріального становища парафіяльного духовенства в єпархії;

8

– висвітлити релігійно-просвітницьку програму митрополита
Платона, з’ясувати особливості її втілення;
– показати роль архіпастиря у відродженні церковноприходських
шкіл в єпархії;
– проаналізувати типологію та мотивацію спрямованості
місіонерської діяльності Платона (Городецького);
– системно розкрити місіонерсько-апологетичну діяльність
Київського митрополита та з’ясувати її результативність.

Державна політика подолання конфліктів історичної пам’яті у процесі консолідації української політичної нації в умовах російсько-української війни. Аналітична записка / Відп. ред.:
Г. Дидик-Меуш; ред.: Р. Голик, І. Орлевич; авт. колектив: Р. Голик, І. Орлевич, Н. Колб, Н. Мисак, П. Артимишин, Е. Казан,
Г. Дидик-Меуш. Львів: НАН України, Інститут українознавства
ім. І. Крип’якевича, 2025. 92 с.
В аналітичній записці простежено основні тенденції взаємозв’язків
між державною політикою пам’яті та історичною пам’яттю українців
в умовах російсько-української війни та в руслі подолання суспільних
конфліктів. Досліджено розвиток української державної політики в
сфері пам’яті до і після 2022 р., її вплив на мовну ситуацію й мовну
пам’ять в Україні, а також на трансформацію релігійної пам’яті різних
конфесій перед викликами війни; вивчено практики державного нагородження учасників війни в контексті уявлень про її героїв, простежено державну політику меморіалізації воєнних подій; розглянуто декомунізаційні процеси вияву змін у контексті державного пам’яттєвого
дискурсу під кутом російсько-українського збройного протистояння;
розглянуто можливості подолання й уникнення суспільних суперечностей у цих напрямках.
На підставі вивченого і проаналізованого матеріалу подано рекомендації стосовно формування і розвитку державної політики
пам’яті як фактора інтеграції українського суспільства в умовах російсько-української війни.

Семененко О. В. «Культ Асклепія в американській історіографії (остання чверть ХІХ ст. – сучасність)» -
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 –
Історія та археологія (Галузь знань 03 – Гуманітарні науки). – Харківський
національний університет імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки
України. Харків, 2025.
Дисертація являє собою комплексне узагальнююче дослідження, метою
якого є характеристика результатів дослідження американськими вченими культу
Асклепія в Стародавніх Греції та Римі.
Культ бога лікування Асклепія займав особливе місце серед чисельних
релігійних традицій античного світу, що було зумовлено його унікальними
характеристиками. Храми бога-цілителя не лише виконували релігійну функцію,
а й відігравали важливу роль у системі надання медичної допомоги, лікуючи
хронічно хворих пацієнтів, з якими зазвичай, відмовлялися працювати світські
лікарі. Серед відмінних рис культу Асклепія можна виокремити спеціалізацію
храмів на лікуванні хронічних захворювань, поєднання як релігійних, так і
раціональних методів терапії, відкритість асклепіонів для представників усіх
соціальних верств і статей, а також його адаптивність до місцевих культурних
особливостей. Завдяки цій гнучкості культ Асклепія не лише інтегрувався у
сакральні практики різних регіонів, але й вплинув на локальні релігійні традиції.
Дослідження зазначеного культу дозволяє отримати цінні відомості про зв'язок
релігії та медицини в античному суспільстві, соціальну стратифікацію, а також
специфіку культурного розвитку окремих регіонів Стародавніх Греції та Риму.
Історіографія культу Асклепія нараховує майже півтора століття.
Американські дослідники долучилися до його вивчення у останній чверті XIX
ст., спочатку коментуючи археологічні відкриття Афінського археологічного
товариства та Французької школи в Афінах та згодом досліджуючи культ на
основі нових археологічних джерел та власних наукових здобутків. До речі, в

3

1881 р. була заснована Американська школа антикознавства в Афінах. Вона стала
однією з найстаріших американських наукових установ за кордоном, яка була
заснована для сприяння дослідженням класичної грецької цивілізації. У 1929 р.
представники цієї школи розпочали розкопки храму Асклепія в Коринфі, а з
1931 р. – на Афінській Агорі. Проте певне домінування американської
історіографії в цій сфері закріпилося лише після публікації фундаментальної
монографії Е. та Л. Едельштейнів "Асклепій: Збірка та інтерпретація джерел"
(1945), яка й сьогодні зберігає своє важливе наукове значення. Після її виходу
друком інтерес до культу Асклепія значно зріс серед представників різних
наукових дисциплін, що сприяло започаткуванню міждисциплінарних
досліджень цієї теми.
Попри багаторічні дослідження, культ Асклепія залишається актуальним
об’єктом наукового аналізу, з огляду на його складність і багатогранність. У
перші століття нашої ери він поширився й на територію сучасної України,
зокрема у Херсонесі, про що свідчать непрямі джерела.
Незважаючи на багаторічні й плідні зусилля американських науковців у
процесі вивчення культу Асклепія, їхні надбання вивчені фрагментарно.
Здебільшого маємо історіографічні огляди в спеціальних монографіях. Звісно,
слід відзначити й ті праці, в яких йдеться про розвиток антикознавства в США,
Зокрема, серед таких історіографічних праць слід згадати дослідження К. Діля,
який аналізував вплив німецьких академічних традицій на американську науку
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.; М. Райнгольда, який вивчав, як ідеї, образи
та традиції Стародавніх Греції й Риму впливали на формування американської
культури, починаючи від колоніального періоду; монографію С. Дайсона, у якій
автор простежив еволюцію колекціонування та вивчення грецьких і римських
старожитностей (від хобі заможних американських мандрівників XVIII–XIX ст.
до становлення повноцінної академічної дисципліни); працю Л. Мерітт,
присвячену діяльності Американської школи антикознавства в Афінах у середині
ХХ ст. – періоду, позначеного як глобальними подіями (зокрема Другою світовою
війною), так і стрімким розвитком археологічних та антикознавчих студій.

4

Авторка детально описує еволюцію наукової програми Школи, створення та
розширення її бібліотек, а також археологічні розкопки (зокрема на афінській
Агорі й у Коринфі). Окрему увагу вона приділяє провідній ролі Школи у
налагодженні тісних зв’язків між грецькими та американськими академічними
колами. Певний історіографічний аналіз міститься в рецензіях на монографії,
присвячених культу Асклепія, біографічних нарисах про науковців, які займалися
цією темою та передмовах до фундаментальних праць з культу Асклепія, які
мають історіографічний характер. На сьогодні актуальним завданням є
узагальнення цих оцінок та виокремлення недостатньо вивчених аспектів
зазначеної проблематики.
Тривалий час в українській науковій літературі культ Асклепія майже не
досліджувався. Згадки про нього містяться у статті В.І. Кадєєва, присвяченій
медицині Херсонеса Таврійського; у статті Л. Г. Шепко, присвяченій образам
богів-лікарів у художній культурі грецьких міст Північного Причорномор’я та
деяких інших. Говорячи про сучасну українську історіографію, слід відзначити
монографію Т. Шевченко, яка присвячена релігійним культам Херсонесу
Таврійського.
Таким чином, визначення здобутків американських дослідників культу
Асклепія є важливим завданням для сучасних науковців, адже це дозволить не
лише систематизувати наукові знання про культ Асклепія, глибше з’ясувати його
релігійне, соціальне та медичне значення в античному світі, а й осягнути роль
окремих наукових шкіл у розвитку антикознавства, зокрема, з’ясувати внесок
американських дослідників.
Джерельну базу дисертаційного дослідження складають різноманітні за
формою та жанром історіографічні джерела, а саме монографії, статті,
дисертації, автобіографії, рецензії, некрологи та інші тексти, в яких
відобразилося ставлення американських істориків до тих чи інших проблем, які
пов’язані з культом Асклепія (йдеться про доповіді на конференціях, статті в
довідкових та енциклопедичних виданнях, про передмови до звітів про

5

археологічні розкопки, або коментарі щодо деяких знайдених артефактів; про
річні звіти Американської школи антикознавства в Афінах тощо).
Тематично історіографічні джерела з культу Асклепія можна поділити на
наступні групи: праці, присвячені дослідженню речових та епіграфічних джерел
з культу Асклепія; праці, присвячені дослідженню синкретизму і сакральних
практик у культі та праці, присвячені дослідженню медичного аспекту культу
Асклепія.
Важливими результатами дисертаційного дослідження став комплексний
аналіз наукового доробку американських вчених, які досліджували культ
Асклепія, та визначення їхнього наукового внеску в історіографію проблеми;
систематизація праць американських істориків культу Асклепія за проблемно-
тематичним принципом; створення періодизації історіографічного процесу та
характеристика основних етапів вивчення культу Асклепія, а також визначення
провідних фахівців, які визначали специфіку того чи іншого історіографічного
періоду. Також було удосконалено розуміння внеску окремих американських
дослідників у вивчення культу Асклепія; дістало подальшого розвитку розуміння
особливостей взаємодії американських та європейських істориків, зокрема, щодо
дослідження культу Асклепія у Стародавній Греції та Римській імперії та
використання міждисциплінарного підходу до вивчення культу Асклепія.
Аналіз ступеню дослідження культу Асклепія в американській
історіографії останньої чверті XIX ст. – XXI ст. засвідчив комплексний характер
самого культу, багатовекторність наукових підходів до нього та вагомий внесок
американських дослідників у глобальний науковий дискурс.
Класифікуючи американські наукові дослідження культу Асклепія на групи
та підгрупи за проблемно-тематичними ознаками та застосовуючи інші методи
історіографічного аналізу, були визначені етапи відповідного історіографічного
процесу. У результаті вдалося запропонувати періодизацію становлення та
розвитку американських студій культу Асклепія, виявити чинники, які впливали
на цей процес. Можна виділити кілька етапів становлення та розвитку
американських студій культу Асклепія: 1) остання чверть XIX ст. (відкриття

6

храмів Асклепія в Афінах та Епідаврі) – 1945 рік (вихід друком фундаментальної
монографії Е. та Л. Едельштейн «Асклепій: збірка та інтерпретація джерел»); 2)
1945 рік – 1960-ті рр. (після публікації англійською мовою в США монографії
К. Кереньї «Асклепій: архетипний образ буття лікаря», дослідження культу
Асклепія поширилось на площину психології); 1960-ті рр. – початок 2000-х рр.
(зміщення фокусу з релігійного та медичного виміру дослідження культу
Асклепія на соціально-політичний); 2000-ні рр. – сучасність (застосування
новітніх технологій та сучасних методів дослідження у вивченні проблематики
культу Асклепія).
Таким чином, американська історіографія, що стосується медичного
аспекту культу Асклепія, поступово з’ясувала складну систему релігійно-
медичних практик, пов’язаних зі святилищами бога-цілителя. У фокусі
досліджень опинилися не тільки архітектура та ритуали, а й психологічна
динаміка, соціальні чинники та культурні обставини. Це підтверджує, що культ
Асклепія в античному суспільстві був багаторівневим явищем, яке поєднувало
лікування, віру і громадські цінності, забезпечуючи водночас потреби як окремих
пацієнтів, так і всієї спільноти.
Такий комплексний погляд розширює уявлення про життя античного
суспільства, підкреслюючи його синкретичну природу, де віра й знання, політика
й медицина, приватний і громадський простір перепліталися в єдину цілісність.
Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані під час
підготовки навчальних курсів та спецкурсів з історії Стародавніх Греції та Риму,
античної культури, античної археології, історії релігій Стародавнього світу,
історіографії, для проведення подальших досліджень культу Асклепія
українськими науковцями. Міждисциплінарний характер роботи дозволяє
залучати її результати при підготовці навчальних програм не лише за
спеціальністю «Історія та археологія», а й спеціальностей медичного (Історія
медицини), психологічного (Історія психології та психотерапії), архітектурного
(Історія античної храмової архітектури) напрямів.

7

Ключові слова: культ Асклепія, історіографія, трансформації,
просопографія, історична пам’ять, історія медицини, Рим, Римська імперія,
римська провінція, Афіни, поліс, античність, язичництво, християнство.

Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. – Київ, 2020. – №4 (11).

У статті проаналізовано матеріали археологічних досліджень цвинтаря XVII–XVIII ст. та залишків Свято-Успенської церкви в с. Лютенька (Полтавщина).
Лютеньку було засновано як слободу у 30-х рр. XVII ст. До 1646 р. була у власності Конєцпольських. У 1648–1782 рр. Лютенька функціонувала як сотенне містечко у складі Гадяцького, Полтавського, Зіньківського полків. Найтісніше її історія пов’язана із родиною Бороховичів, зокрема із Михайлом Андрійовичем, який у 1672–1687 рр., із незначними перервами, був гадяцьким полковим обозним, а 1687–1704 рр. – полковником. У статті розглянуто історію родини Михайла та його другої дружини Олени Іванівни, взаємовідносини останньої та дітей Максима, Федора, Івана, Феодосії і Марії, після смерті батька.
Більшість членів родини знайшли спочинок на цвинтарі спеціально збудованої у 1687 р., як родинна усипальниця, Успенської церкви. Звели її в центрі лютенської фортеці на місці старої дерев’яної церкви першої чверті XVII ст. Нова церква була мурованою, дев’ятидільною, хрещатою, п’ятибанною. Проіснувала до 1985 р. Навколо церкви у 2009–2010 рр. досліджено ділянку ґрунтового цвинтаря XVII–XVIII ст., всього близько 300 поховань. Вони розміщені у широтному напрямку, із тяжінням до стін храму, часто на місці старих могил.
Упродовж кінця XVII – першої чверті XVIII ст. Бороховичі ховали членів своєї родини в підземному просторі центральної частини та обабіч церкви у склепових похованнях. Археологічно вивчено 13 склепів, унікального стану збереженості, які є у фокусі цієї розвідки. Знайдено та атрибутовано поховання самого Михайла Бороховича, його дружини Олени та, ймовірно, синів. Подано детальний опис конструкцій склепів, поховального вбрання, розміщення, супровідних обрядових речей: ікон, хрестів тощо. Матеріали кінця XVII–XVIII ст. розширюють наші уявлення та знання про різні аспекти здійснення поховань, поховальну обрядовість козацької старшини та загалом сприяють уточненню уявлень про смерть у часи Гетьманщини.

Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. – Київ, 2022. – №2 (14).

У публікації розглянуто процес поширення моди на куріння люльок форми «штумель» (stummel), які були популярними на території підросійської території України від кінця XVIII ст., а особливо, в першій чверті ХІХ ст., й побутували аж до витіснення їх цигарками у ХХ ст. Із залученням археологічних і етнографічних джерел встановлено технологію виготовлення аксесуарів до цих люльок, з’ясовано назви структурних частин. Подано фото та розшифрування рукопису з експедиції відомого археолога, етнографа, керамолога кінця XIX – XX ст. Іван Зарецького, присвяченого процесу виготовлення люльки із дерева, із металевими прикрасами та кришечкою. Запис зробив майстер Лука Мелешка з с. Велика Павлівка на Зіньківщині. У цьому документі є малюнок люльки із кришкою та прикріпленою протичкою із підписами частин виробу. Проведено аналіз виготовлення металевих частин люльок. Вивчено деталі – збережені частини від 19 люльок із археологічних досліджень на Полтавщині, переважно у місті Полтаві. На основі стратиграфічних спостережень і європейських аналогій встановлено час їхнього побутування – кінець XVIII – 1830-ті рр.

Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. – Київ, 2017. – №2 (4).

У статті розглядаються прізвища та імена ремісників Переяслава. Аналіз особових назв здійснений на підставі Генерального перепису Лівобережної України (Румянцевського опису), проведеного 1766 р. В той час, у місті проживали майстри 19 професій. Прізвища розподілені на 6 груп. За лексико-семантичною основою переважають прізвища осіб за родом занять та сформовані на основі імен (відантропонімійні). Прізвища ремісників виявляють більшу залежність від заняття ніж в інших міських мешканців. Переважно, вони були відапелятивними, тобто безпосередньо вказували на ремісниче заняття носія, або ж професійними апелятивами закріпленими в другому поколінні. Виділено групу майстрів, які носили професійне прізвище, але не свого фаху. Найбільше таких серед різників та кравців, найменше – серед шаповалів та бондарів. Імена усіх переяславських ремісників в основі мали християнське календарне ім’я. Найпоширеніше ім’я – Іван (12,7%). Також, здійснено розгляд поширеності серед шевців імен Кузьма та Дем’ян, які, на думку етнографів, могли виступати святими покровителями цього ремесла.

АНОТАЦІЯ
Гавриш Л. О. Збут глиняних виробів гончарів Лівобережної України
(друга половина ХІХ – початок ХХ століття). – Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.01 «історія України». – Науково-дослідний Інститут
керамології Національного музею-заповідника українського гончарства,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.
Дисертаційну роботу присвячено комплексному вивченню збуту
глиняних виробів гончарів Лівобережної України в другій половині ХІХ ст. −
на початку ХХ ст., дослідженню способів і форм продажу гончарної
продукції, з’ясуванню ролі державних установ та органів місцевого
самоврядування в організації реалізації гончарних виробів.
Збут гончарних виробів входив у складну систему суспільно-
економічних відносин і здійснювався переважно через усталені, традиційні
форми продажу, сформовані віками етнокультурної історії. Зберігаючись у
сучасному ярмаркуванні як театралізоване дійство з певним знаковим
сенсом, він цікавий науковцям не лише з економічного погляду, але і як
явище побутової культури, що перебуває у взаємозв’язку з іншими аспектами
життя, відображає взаємини людей у суспільстві й норми їхньої поведінки,
традиційні для цього суспільства. З огляду на це, комплексне дослідження
збуту глиняних виробів постає вкрай актуальним народознавчим завданням.
Збут глиняних виробів гончарями Лівобережної України другої
половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. користувався певною увагою дослідників,
починаючи з 1850-х років. Друком виходили розвідки, присвячені окремим
аспектам досліджуваного питання. Проте за наявності значної кількості
праць, присвячених гончарству Лівобережної України, комплексне вивчення
збуту глиняних виробів гончарів на окресленій території в другій половині
ХІХ ст. – на початку ХХ ст. так і не стало темою окремого наукового
дослідження.

3

Праця ґрунтується на використанні архівних та опублікованих джерел,
таких як звіти, огляди тощо, які готували різні державні установи, комісії,
комітети й органи земського самоврядування. Застосовано матеріали
тогочасної періодики. Використано мемуарну, публіцистичну, науково-
популярну та художню літературу як джерело, яке доповнює історико-
етнографічне тло досліджуваного питання.
Для вирішення поставлених завдань використано як загальнонаукові
методи пізнання (системний аналіз і синтез, описовий та ретроспективний
методи), так і спеціальні історичні (проблемно-хронологічний, історико-
генетичний, історико-порівняльний, статистичний, структурно-системний,
критики джерел, періодизації). Сукупність використаних методів дозволила
відтворити об’єктивну картину збуту глиняних виробів гончарів
Лівобережної України у другій половині ХІХ ст. − на початку ХХ ст.
Збут виробів був важливою частиною кустарного промислу.
У дисертації досліджено способи й форми продажу гончарної продукції.
З’ясовано, що в гончарних осередках для більшості посудних форм
утворилися окремі метролого-термінологічні системи розрізнення посуду за
величиною. Цими назвами послуговувалися під час оптового й роздрібного
продажу. Роздрібний збут відбувався традиційно за участі гончаря або членів
його родини. Вироби продавали рідше вдома, частіше − на ярмарках і
базарах. Визначено, що майстри, як правило, їздили не далі, ніж за 100 верст
(1 верста приблизно 1,07 км) від дому. Облаштування транспортного засобу й
вкладання глиняного посуду перед перевезенням товару вимагало виконання
певних умов. Розглянуто процес збуту гончарних виробів на ярмарках та
базарах. Цей аспект має широке висвітлення в художній літературі, що дало
змогу значно розширити його етнографічний аналіз. Окрім продажу за
готівку, під час збуту глиняного посуду продавці використовували
безготівковий натуральний обмін. Систематизація інформації дозволила
з’ясувати, що обмін полив’яного і теракотового посуду здійснювали на
різних умовах; до обміну частіше вдавалися після жнив і в неврожайні роки;

4

еквівалентність обміну залежала від урожаю й виду збіжжя; обміном частіше
послугувалися малоземельні гончарі.
Розглянуто спеціальні одиниці лічби, які використовувалися під час
оптового збуту глиняного посуду. З’ясовано, що кількісно «сотня з укладом»,
«кругова сотня», «горно» навіть у межах одного осередку не були сталими,
варіювалося й наповнення одиниці збуту різновеликим посудом. Оптом у
гончарів посуд скуповували посередники (скупники, горшковози, чумаки).
Вони, зі свого боку, вироби перепродували вроздріб і оптом, обмінювали.
Посередники розвозили придбаний товар на більші відстані, чим
розширювали ареали продажів для гончарних осередків, що було позитивним
моментом їхньої діяльності. Разом із тим, аналіз економічних показників
дозволив зробити висновок, що посередники прибутковість гончарного
промислу для виробників зводили до мінімуму. Як наслідок, гончарі, за
відсутності чи недостатності обігових коштів, змушені були вдаватися до
послуг кредиторів. З’ясовано, що гроші позичали зазвичай у скупників та
лихварів. Досліджено, що між ними була суттєва різниця: лихварі
кредитували під відсотки, а скупники − в рахунок гончарних виробів за
значно нижчою ціною.
Висвітлення питання ареалів збуту глиняних виробів дозволило
зробити висновки, що на досліджуваній території кераміку здебільшого
продавали вдома, у межах свого повіту й губернії, у сусідніх повітах і
губерніях (не далі, ніж за 100 верст від місця виготовлення). Посередники
розвозили на значно більші відстані, найчастіше на Катеринославщину,
Херсонщину, в Крим.
Державні органи влади й органи місцевого самоврядування не відразу
усвідомили важливість вивчення й налагодження організації збуту гончарних
виробів з метою загального покращення кустарного промислу. Простежено,
що перші рішення й завдання щодо вивчення збуту на державному рівні
з’явилися наприкінці ХІХ ст. Систематизація опрацьованої інформації
дозволила зробити висновок, що найбільших результатів у справі сприяння

5

організації збуту кустарних гончарних виробів досягли земства, зокрема
Полтавське.
Одним із важливих напрямків діяльності губернських земств у справі
підтримки гончарного промислу було налагодження системи кредитування
дрібного виробника. Нагальність вирішення цього питання пояснювалася
також посиленням негативного впливу лихварів на розвиток гончарства.
З’ясовано, що допомогу планували надавати через повітові кредитні каси, з
державного банку за посередництва губернського земства. Зокрема, було
заплановано надавати кредити для оплати перевезення виробів до місця
збуту. Умовою, за якої надавали кредит, був підписаний вексель або
наявність заставного нерухомого майна (чи поручителя з таким майном).
Суми зазвичай були невеликими, що знову змушувало гончарів за нестачі
коштів звертатися до послуг лихварів. Аналіз матеріалів дозволив зробити
висновок, що формалізована процедура оформлення позики не сприяла
зростанню популярності кредитної системи серед позичальників.
Досліджено, що історичні події початку ХХ ст. стали на заваді становлення
системи кредитування кустарів Лівобережної України.
Дієвим напрямком роботи земств з організації збуту гончарних виробів
було створення кустарних складів. Аналіз опрацьованих матеріалів дозволив
зробити висновок, що показовою в цьому питанні була робота Кустарного
складу Полтавського губернського земства. Щоб задовольнити смаки
вибагливих покупців, на реалізацію брали декоровані, переважно полив’яні
вироби. Ця умова фактично позбавляла підтримки більшість гончарів, які
виготовляли традиційний теракотовий посуд. Ті ж майстри, які тонко
відчували кон’юнктуру ринку й були постійними клієнтами кустарного
складу, отримували високі прибутки; у них була можливість брати участь у
виставках різного рівня. З’ясовано, що з метою популяризації своєї
діяльності Кустарний склад вів активну видавничу діяльність: публікував
каталоги товарів і альбоми зі зразками кращих виробів, зокрема й гончарних.
Він активно рекламував свою діяльність і асортимент пропонованих товарів

6

на шпальтах тогочасної періодики. Попри певні негативні моменти в роботі
Кустарного складу, загалом він сприяв налагодженню збуту гончарних
виробів майстрів Полтавської губернії.
Проаналізовано роль виставкової діяльності як форми промоції
гончарних виробів майстрів Лівобережної України в другій половині ХІХ ст.
– на початку ХХ ст. З’ясовано, що за сприяння губернських земств відбулося
ширше залучення гончарів до виставкових заходів різного рівня. Це давало
можливість майстрам не тільки заявити про себе, а й продати роботи,
оскільки досить часто виставки мали ярмарковий характер. Дослідження
виставкових каталогів показало, що вони є досить інформативними:
організатори вказували асортимент продукції експонентів, ареали її збуту.
Після участі у міжнародних виставках в експорті гончарних виробів майстрів
Полтавщини були зацікавлені у Франції та Великій Британії.
Систематизація інформації про шляхи наповнення музейних колекцій
керамікою дозволила зробити висновок, що їх формування також було
окремою формою заохочення гончарів Лівобережної України. З’ясовано, що
на досліджуваній території гончарні вироби купували безпосередньо у
виробників для формування етнографічних збірок Полтавського природничо-
історичного, Харківського художньо-промислового, Київського
сільськогосподарського, Чернігівського державного музеїв. З’ясовано, що
одна з найбільших колекцій української кераміки знаходиться в Російському
етнографічному музеї. Її експонати були переважно придбані в гончарів
Лівобережної України на початку ХХ ст. Колекторами (збирачами музейних
колекцій) часто були дослідники, які стали авторами вагомих керамологічних
розвідок (Іван Зарецький, Євгенія Спаська, Федір Вовк). Зафіксовано
інформацію, що до музейних колекцій потрапляли приватні збірки кераміки,
які формували, купуючи вироби в авторів. Такою була, наприклад, колекція
Василя Кричевського, яку він заповідав Харківському мистецькому музеєві, і
яку знищили більшовики під час наступу на Київ. Доведено, що формування
музейних керамологічних колекцій шляхом закупівлі виробів у гончарів

7

матеріально підтримувало майстрів і заохочувало їх до професійної
діяльності.
У роботі вперше було комплексно досліджено збут глиняних виробів
гончарями Лівобережної України у другій половині ХІХ ст. – на початку
ХХ ст.: охарактеризовано роздрібний і оптовий способи збуту, з’ясовано
роль органів державної влади і місцевого самоврядування в організації
продажу кустарної кераміки. На основі опублікованих джерел вдалося
відтворити стан розробки теми в історіографії.
Практичне значення результатів дисертації полягає у тому, що
окремі її положення і висновки суттєво розширюють знання з історії
традиційних ремесел, занять і торгівлі українського народу. Фактичний
матеріал може бути використаний під час розробки лекційних курсів і
досліджень з керамології, етнології, культурної антропології, соціальної й
економічної історії, а також під час створення узагальнюючих робіт з історії
України.

Ключові слова: збут, глиняний посуд, Лівобережна Україна,
гончарство, гончар, роздрібний спосіб збуту, обмін, оптовий спосіб збуту,
посередник, лихвар, ареал збуту, кредитування, кустарний склад,
етнографічна виставка, керамологічна колекція.

Шукай О. Ю. Концепція національної історії крізь призму жіночої долі в
українській літературі початку XXI століття (на матеріалі романів
М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса). – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.01 «українська література». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка. Міністерство освіти і науки України, Київ,
2025.
У дисертації вперше в українському літературознавстві представлено
комплексне дослідження концепції національної історії крізь призму жіночої
долі в українській літературі початку XXI століття на матеріалі романів Марії
Матіос, Оксани Забужко, Володимира Лиса. У роботі втілено думку про те, що
в цих творах зображено особливості конкретної історичної доби крізь призму
образів жінок, які виступають її втіленням і символами.
У дослідженні виокремлено особливості роману травми, соціально-
психологічного, родинного (сімейної саги) на історичну тематику, і на основі
цього аргументовано тезу про те, що романи М. Матіос «Солодка Даруся»,
«Майже ніколи не навпаки», О. Забужко «Музей покинутих секретів», В. Лиса
«Соло для Соломії», «Країна гіркої ніжності» є жанрами синтетичними,
написаними на історичну тематику, які поєднують у собі зображення приватної
жіночої історії в поєднанні з досвідом минулого, яке є травматичним, оскільки
в них ідеться про руйнівний український досвід XX століття: війни,
голодомори, цинізм тоталітарної радянської системи, її антилюдяної ідеології.
Ці твори представляють художнє осмислення історичних наративів, які
реалізуються через жіночі образи як втілення доби; тлумачення подій минулого
ґрунтується на авторському розумінні історії.
У дисертації осмислено літературознавчі розвідки Н. Бернадської,
Т. Гундорової, Н. Зборовської, О. Кісь, В. Агеєвої, О. Башкирової,

3

Н. Копистянської, Т. Бовсунівської, В. Масенко, Н. Астрахан, С. Філоненко,
В. Вулф, О. Забужко, М. Зубрицької, Е. Сміт, Ю. Зерній, Я. Поліщука,
Н. Лебединцевої, А. Матусяк, М. Наєнка, С. Сипливець, Т. Хом’як,
Л. Кулішенко, М. Крупки та ін., присвячені вивченню окремих аспектів
досліджуваної проблеми. З врахуванням цих напрацювань репрезентовано
авторське розуміння концепції національної історії крізь призму жіночих
образів, їх специфіку у романах на історичну тематику М. Матіос, О. Забужко,
В. Лиса. З огляду на наявні наукові здобутки конкретизовано й уточнено тези
про особливості змалювання українського історичного минулого в романах
початку ХХІ століття.
Сучасна література орієнтується на ліквідацію «білих плям» вітчизняної
історії. Тривале замовчування, приховування, заперечення травматичних подій
активізувало їх пере перепрочитання сьогодні. Прозаїки звертаються до
проблематики історичної пам’яті, використовуючи архівні матеріали, вигадані
родинні перекази, спогади поколінь. Простежується так званий
антропологічний поворот, суть якого полягає у тому, що в опозиції людина-
історія особистість – на першому місці, тоді як історичні події виступають
тлом, яке, проте, впливає на долю людини, часто фатально. Кожен автор
обирає свій аспект бачення історії, який представлений художньою
переоцінкою травматичного досвіду України XX століття через особистісний,
психологічний та соціальний виміри героїнь творів.
На основі філологічного аналізу творів обґрунтовано тезу про те, що
специфіка змалювання образу жінки в новітній українській романістиці
полягає у психологічному розкритті її душевних станів, зумовлених
історичними умовами буття. Визначено, що героїні аналізованих романів
потрапляють у конфлікти як зовнішні, травматичні (відносини із суспільними
інститутами, зокрема радянськими), так і внутрішніми, пов’язаними із
проблемами особистого життя (інтимні стосунки, виховання дітей, вибір
супутника життя), і вони з гідністю шукають вихід із найскрутніших ситуацій в
ім’я збереження роду, поваги оточення і власної гідності. Наголошено, що в

4

романах В. Лиса, М. Матіос простежується образ жінки, ближчий до класичної
романної традиції як берегині родини, як символу материнської святості, а в
романі О. Забужко головна героїня – журналістка – змальована
емансипованою, самодостатньою, реалізованою найперше саме в соціумі
жінкою, яка втілює образ нашої сучасниці-інтелектуалки, котра
безкомпромісна в ситуаціях вибору, розкута в любовних стосунках.
У романах М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса проаналізовано художні
моделі, що відновлюють поколіннєві зв’язки через сімейну пам'ять, історію
роду, без яких неможливе існування національної історії. Жінка і її доля є
центральною, головною в контексті художнього травматичного осмислення.
Визначено, що аналізовані твори належать до стильового напряму
автентизму ( за Я. Поліщук), і їм притаманні опертя на документ (О. Забужко
«Музей покинутих секретів») або ж на правдоподібну вигадку, власний
письменницький досвід (романи М. Матіос, В. Лиса). У романах простежується
як жанровий синтез, так і поєднання історії окремої особистості, художнє
трактування етапів її власного буття та загальної історії нації.
У роботі наголошується, що характери в романі О. Забужко «Музей
покинутих секретів» розкриваються шляхом «перевідкриття» історії,
примирення з нею. Вагомим є смисловий ланцюг: земля – жіноче тіло – країна
– історична пам’ять. Принцип характеротворення роману базується на
поєднанні авторського підходу до образів і бачення його іншими персонажами.
А героїні В. Лиса змальовані автором як стійкі у протистоянні соціально-
історичним катаклізмам. Їхні долі розкриваються через мотиви гріха й спокути,
материнського покликання та призначення, відображаючи традиційну
національну буттєву картину.
У дисертації аргументовано положення про те, що портрет в
аналізованих романах є засобом індивідуалізації персонажок. У романі
«Солодка Даруся» М. Матіос образ головної героїні Дарусі подає в динаміці, з
акцентуванням уваги на його змінах у різні періоди життя жінки. У романі
«Музей покинутих секретів» О. Забужко ідеалізує головних героїнь. Портретам

5

у романах В. Лиса притаманні стислість, конкретизація, відсутність афектації,
метафоричність.
В аналізованих романах визначено, що головним є простір оповідача,
який об’єднує різні площини зображуваного. Головним у романі «Країна гіркої
ніжності» В. Лиса є образ дороги, шляху героїнь, що символізує їхні життєві
вибори, злети, падіння. Головними хронотопами роману є міста Луцьк і Київ,
образи яких представлені через простори вулиць, майданів, кав’ярень,
крамниць, церков, квартир, де мешкають героїні, творячи власний простір. У
романі В. Лиса «Соло для Соломії» картини буття втілюються через просторові
образи хати, степу, річки, міста. Простором вияву соціальних та
міжособистісних стосунків у романі О. Забужко «Музей покинутих секретів» є
кілька часових пластів: воєнний та сучасний. В основі часопростору роману
«Солодка Даруся» М. Матіос лежить тріада буття головної героїні: хата, село,
Карпати, де переживається нею історичний і травматичний досвід. У романі
М. Матіос «Майже ніколи не навпаки» часопростір постає крізь призму
переплетіння доль різних героїнь.
Ключові слова: образ української жінки, травматичний досвід,
національна історія, роман на історичну тематику, роман травми, соціально-
психологічний роман, родинна (сімейна) сага, Марія Матіос, Оксана Забужко,
Володимир Лис.

Задорожний К., Коршевнюк Т. Методичні рекомендації щодо навчання біології учнів гімназії відповідно до концепції Нової української
школи : методичні рекомендації. [Електронне видання]. – Київ : Педагогічна
думка, 2025. – 15 с.

ISBN 978-966-644-773-2


Методичні рекомендації стосуються внеску навчального предмета
біологія у формування природничо-наукової компетентності гімназистів згідно
із концепцією Нової української школи. Розкрито компетентнісний потенціал
курсу біології, особливості формування дослідних умінь, використання
ситуаційних завдань та особливостей створення навчальних проєктів з біології,
які можна використовувати у процесі навчання.
Призначено для вчителів біології, методистів обласних інститутів
післядипломної педагогічної освіти.

Мета і завдання дисертації. Мета роботи – виявити основні ознаки
образу українських земель та етносу в італійській «літературі факту», зокрема у
творах, пов’язаних із Венеційською Республікою, і з’ясувати його ґенезу та
закономірності еволюції у культурно-політичному контексті XVII ст.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) висвітлити основні тенденції сучасних праць теоретичного і
практичного характеру, які торкаються питань літературної імагології,
насамперед – тих, що вже розглядали безпосередньо літературні зв’язки Італії
та України і образ України у західноєвропейській літературі;
2) окреслити основні принципи імагологічного аналізу гетерообразу
«Іншого» в тексті;
3) проаналізувати ключові моменти формування й еволюції гетерообразу
України-Русії в літературі, що творилася та поширювалася в Італії до «епохи
Хмельницького»;
4) відібрати і проаналізувати в імагологічному аспекті ті першоджерела,
які можуть становити інтерес у рамках досліджуваної нами проблеми;
5) визначити і охарактеризувати основні мотиви-топоси, стереотипові
риси та новітні нашарування в гетерообразі України, зокрема козацтва, що
склався в італійській «літературі факту» XVII ст. у контексті політичних
змагань та культурних традицій європейського Ренесансу й Бароко.
6) у ході аналізу довести вагому, подекуди – визначальну роль
інтертексту – літературної традиції у творенні й еволюції гетерообразу України
в італійській «літературі факту»;

Dyczok O. Badania nad życiem i twórczością kronikarza Aleksandra Gwagnina – polska, rosyjska i ukraińska historiografia do połowy XX wieku / O. Dyczok // Wschodni Rocznik Humanistyczny. – 2012. – T. VIII. – S. 163–183. – Lublin; Radzyń Podlaski. – ISSN 1731-9872.
Анотація:
Стаття Олега Дичка висвітлює розвиток досліджень життя та творчості Олександра Гвагніна, автора праці „Sarmatiae Europeae Descriptio” (1578), у польській, російській та українській історіографії до середини XX століття. Автор виділяє три періоди зацікавлення цим твором: початковий (до середини XIX ст.), коли Гвагнін сприймався насамперед як джерело географічних знань; наступний, у якому почали усвідомлювати його значення як хроніста; та період від кінця XIX ст., коли Гвагнін став об’єктом детальних історичних і філологічних досліджень.

Дячок О. О. Штрихи до портрета Миколи Павловича Ковальського / О. О. Дячок // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – 2008. – Вип. 12. – С. 36–43. – ISSN 2307-407X.
Анотація:
У статті О. О. Дячка подано спогади про співпрацю з Миколою Павловичем Ковальським, описано стиль його університетських лекцій, а також риси його характеру як людини та науковця. Автор висвітлює особливості наукової школи М. П. Ковальського та його вплив на розвиток джерелознавства та історіографії в Україні.

Дячок О. О. Мережа митниць на українських землях середини XIV — середини XVII ст. / О. О. Дячок // Історія торгівлі, податків та мита. — 2010. — № 1 (1). — С. 67–86. — ISSN 2306-4679.
Анотація:
У статті О. О. Дячка аналізується розвиток митної мережі на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в період з середини XIV до середини XVII століття. Автор досліджує організацію митних установ, їхню роль у економічному житті регіону, а також взаємодію з іншими елементами фіскальної системи.

Дячок О. О. Організація митної служби у Великому князівстві Литовському / О. О. Дячок // Dzieje biurokracji. – 2013. – T. V, Cz. 1. – S. 131–146. – ISSN 2084-3033.

Резюме
Олег Дячок
Організація митної служби у Великому князівстві Литовському
У статті проаналізовано організацію служби на державних митницях Великого
князівства Литовського, які передавали в управління призначеним
чиновникам або на визначених умовах на певний час віддавали в оренду
привітним особам. Розглянуто нормативно-правове регулювання митних
відносин, функції митників, розміри мит, порядок їх стягнення, процедури
митного оформлення.

Дячок О. Право Великого князівства Литовського та українських земель у його складі на сторінках українських юридичних видань (1991–2007 рр.) / О. Дячок // Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. – 2009. – Вип. 1. – С. 176–196. – ISSN 2307-4329.

Мета дисертації полягає в комплексному аналізі особливостей
становлення й розгортання радянського руху Опору та взаємозв’язку
офіційного визнання його учасників та увічнення пам’яті про них.
Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких
завдань:
– схарактеризувати стан наукової розробки теми та джерельну базу
дослідження;

7
– розкрити особливості становлення радянського організованого
підпільного й партизанського руху на окупованій території України;
– дослідити причини виникнення й обставини функціонування
стихійного руху Опору;
– встановити основні механізми підпорядкування партизанських
формувань партійно-державним та військовим органам;
– проаналізувати процедуру визнання результатів діяльності
партизанських з’єднань, загонів і груп в Українському штабі партизанського
руху (УШПР);
– простежити особливості процесу легітимації підпільних організацій і
партизанських формувань в органах КП(б)У;
– з’ясувати специфіку відзначення учасників спротиву на окупованій
території державними нагородами;
– визначити особливості надання соціальної підтримки учасникам
підпільної та партизанської боротьби;
– показати становлення, ідеологічні засади та специфічні риси державної
політики пам’яті про радянський рух Опору.

Атаманенко В. Волинські маєтності Острозьких: склад та структура / В. Атаманенко // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – 2008. – Вип. 13. – С. 266–328.